Музей

Музей національної ідеї, говорять про народний Музей "Аратта – Україна" у с. Трипілля на Київщині. Це визначення озвучив засновник Музею та його директор О. С. Поліщук. Цьому бізнесменові належать виставлені в Музеї колекції старожитностей трипільської археологічної культури (яка відображує апофеоз найпершої цивілізації-'держави' Аратти) та відповідних речей українських селян. Співзасновниками Музею є будівельник В. М. Лазоренко, історик Ю. О. Шилов, художник А. В. Гайдамака.
У кожного із чотирьох патріотів – свої уявлення про національну ідею, про співвідношення у ній археологічних, етнологічних, історичних та ін. аспектів реальності, про відповідальність інтелектуальної еліти перед власним народом та людством. Тож нижче викладаються погляди академіка Ю. О. Шилова – за які його колеги відповідати не мають.

 

МУЗЕЙ «АРАТТА – УКРАЇНА»

засновано у с. Трипілля, де в 1886-1889 рр. київський краєзнавець В. Хвойка відкрив «трипільську археологічну культуру» (датується нині 5400-2200 рр. до н. е.) – комплекс речовинних залишків апофеозу Аратти (із 7000-6200 рр. до н. е.). Аратта Дунайсько-Дніпровського регіону була найдавнішою в світі – притому докласовою, общинною – державою. Перші писемні згадки про неї є в Кам’яній Могилі на Запоріжжі; останні – у свідченнях арабських мандрівників про Русь ІХ-ХІ століть. В Україні досі існують річка Артаплот та місто Оратів.
Значення старожитностей Аратти-"Трипілля", представлених у музеї, найліпше характеризують такі висловлення (із документального фільму «Час збирати каміння…» режисера Ю. Вересоцького. – К., 2004). «Это не только ваше наследие. Это, по-моему, общечеловеческое наследие (…) Когда здесь трипольцы создали уже уникальную культуру, тогда ещё у нас в Германии всё ещё жили в диком лесу. Так что я сам горжусь, что работаю в [вашей] стране, где корни такие глубокие. Вся европейская культура, я так считаю, связана с тем, что здесь произошло так много тысячелетий тому назад. Так что это не только ваше, это общечеловеческое наследие. Поэтому мне очень хотелось бы, чтобы с этими экспонатами познакомилось бы как можно больше (людей)» (Д. Штюдеманн, Надзвичайний і Повноважний посол Німеччини в Україні). «После увиденного можно ставить вопрос, где истоки цивилизации. Нас приучили, что на Ближнем Востоке (...) Теперь мы можем говорить, что колыбель мировой цивилизации – это Украина» (Е. Ходос, рабин м. Харьків).
Головне призначення музею «Аратта – Україна» полягає у висвітлюванні коренів як української, так і загальнолюдської цивілізації-державності. Яка, за історичною пам’яттю народа та новітніми науковими дослідженнями, стоїть не на рабовласництві (як вважають офіційні доктрини й біблійного, й марксистського походження), а на общинних засадах «свободи, братерства і рівності древніх родів». Отже цивілізацію не слід нищити «кінцем світу» чи «пожежою світової революції»; слід, навпаки, підживити одвічну гармонійність та людяність цивілізації. Це є провідною думкою і засновників музею, і музейної експозиції. Вона має світове значення і потребує належної уваги від уряду України.

 

Герб і знамено Музею «Аратта – Україна»

Символіка музею відповідає основам етнокультури титульної нації України – зафіксованим у «Велесовій книзі» (1, 7ж), одвічній святині слов’ян. А саме: 1) трисуття сягає Праматері часів утворення Аратти – найпершої в світі держави, що стала ядром індоєвропейських народів; 2) триколор – тло й знамено трисуття – відображує прадавнє уявлення про три рівня Світоладу: Праву, Яву, Наву (небесний, земний, потойбічний світи). Зображувальними основами є 1) українська писанка з Берегинею та 2) кольори державного прапору України.
1). Берегиня ('берегти', 'берег') утворює трисуття своїми піднятими руками та головою. Вона згадується «Словом про ідолів» ХІІ ст. раніше від Перуна і Роду з рожаницями. Найбільш описана у «Велесовій книзі» (7ж):
Течашуть ріеце велке на Русь…
Ті то славне (болярі) ніщо берьгшіа ані жівоты сва.  
Тако рце онье Брегынья.
А біеть крыдлема Матырь-сва-Слва…
Зв’язок Берегині з ріками і Матір’ю-совою-Славою відповідає  зображенням на писанках (розписних ритуальних яйцях українського свята Великдня).А їхтиполого-історичнийряд заглиблюється – через скіфо-античну «змієногу Богиню» і вкриті змієвидою орнаментикою статуетки і жінкоподібні посудини «трипільської археологічної культури»– до оранти-рожаниці з протоіндоєвропейського храму 23/VII Чатал-Гуюка (селище на півдні Туреччини).Дж. Мелларт датує цей храм 6200±97 р. до н. е. (дата може бути поглиблена років на 800), а А. Г. Кифішин довів прикрашення храмової Праматері копією найдавнішого в світі літопису Кам’яної Могили (святилище біля сел. Мирне Мелітопольського р-ну Запорізької обл.). За Ю. О. Шиловим, це копіювання стало найпершою писемною угодою про взаємодопомогу народів (з пн. і пд. узбережь Чорного моря), що започаткувало «індоєвропейську спільноту» і створену ними Аратту.На знак цього заповідано відтоді жерцями-брахманами (> укр. рахмани, Рахманський Великдень) з року в рік відтворювати на писанках образ цієї Берегині. Її зображення відповідає чатал-гуюкському прообразові не лише специфічним орнаментом, піднятими руками, але й “рогаткою” між розсунутих ніг. То знак народження Близнят, які очолювали зодіакальні календарі у 6680-4440 рр. до н. е. (що співпадає із роком будівництва храму23/VII). Короноподібне зображення голови Берегині на писанкахвідповідає (за С. І. Наливайком) грец. опідос – ‘вінцю', ‘захисту’, спорідненому з іменами ‘надпівнічної’ гіпербореянки Опіс (за Геродотом) та приморської лебеді-діви Обіди із «Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича» 1185 р.
2). Писанки з Берегинею фарбуються в червоний колір, а сама богиня – в жовтий або ж білий. Триколор, що має утворювати тло цієї Праматері сущого, відповідає (зверху вниз) помаранчово-жовтому сонцю, малиново розквітлій землі, синьо-блакитним водам (до яких тяжіє Берегиня і в які годиться, за традицією Рахманського Великодня, пускати шкарлупу від крашанок та писанок).

Література:

Велесова книга / Переклад і коментар Б. І. Яценко. – К., 1995, 2001;
О. Братко-Кутинський. Феномен України. – К., 1996;
А. Г. Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХII-III тыс. до н. э. – К., 2001;
Д. Рол. Земля Аратта / Генезис цивилизации. – М., 2002;
Ю.О. Шилов. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е. – К., 2002;
Ю.О. Шилов. Праслов’янська Аратта. – К., 2003;
С. І. Наливайко. Аратта. Трипілля й Україна / Індоарійські таємниці України. – К., 2004.

***

Експозиційний план музею
«АРАТТА – УКРАЇНА»

Головна ідея: донести до відвідувачів відчуття й розуміння
1) специфіки найпершої в світі держави – Аратти (зали 1-2);
2) спорідненості культур Аратти (VІI-III тис. до н. е.) та України (XIX-XXI ст.) Дунайсько-Дніпровського регіону (зали 3-4).

АРАТТА – найдавніша в світі держава, що виникла в Дунайсько-Дніпровському регіоні в 7000-6200 роках до н. е. Перші згадки про Аратту містяться в літописі Кам’яної Могили та епічних поемах слов’янської Веди. Археологічні залишки розквіту Аратти зосереджені в культурі Трипілля (5400-2200 рр. до н. е.). Будучі ядром індоєвропейської спільноти, Аратта – разом із розселенням індоєвропейських племен – створювала свої форпости у Закавказзі, Пенджабі, Елладі, Етрурії. Ці форпости ставали основами формування Шумеру, Індії, Греції, Риму.
Останні писемні свідоцтва про АРТУ-АРСАНІЮ Дніпровсько-Кубанського регіону пов’язані з Руссю ІХ-ХІ століть. Тоді ж починаються згадки про УКРАЇНУ, на теренах якої досі існують Артаплот і Оратів. Згадки про пенджабську Аратту, споріднену з українською Балаховщиною, уриваються у І ст. – але перетікають у БГАРАТУ, як і понині називається Індія.

**