Аратта

Актуальність проблеми Аратта – «Кукутень–Трипілля»

IV.10

     Фактів та висновків щодо дунайсько-дніпровських і тигро-євфратських зв'язків через Аратту І-ІІ наведено вже достатньо. Контакти Шумеру з археологічною культурою Хараппа або Мохенджо-Даро (тобто з пенджабською державою Араттою-ІІІ) дослідниками цілком визнаються; нижче я їх лише торкнусь. Залишається розглянути зв'язки Аратти-І з Араттою-ІІІ, описаною у VIII книзі індоарійського епосу «Махабгарата». Основні дослідження провів тут визначний український індолог С. І. Наливайко [2000, 216-217; 2004, 42-57].
     Постановці й розкриттю проблеми допоміг випадок, що стався зі С. Наливайком і Ю. Шиловим під час відвідин Археологічної служби Депортаменту культури Індії у Делі 1997 р. Подивившись наші ілюстрації пам'яток Трипілля, індійські фахівці одностайно заявили: це хараппський тип (що пов'язується у Пенджабі з доарійською Араттою). Наливайко у перших своїх публікаціях підтримував «правомірність пов'язування назви Аратта з Україною» – яке було опрацьовано Шиловим як теорія в 1992-1995 рр. Індолог вказав на спорідненість назв українських сіл (Обухівський р-н Києвської обл.) Трипілля й сусіднього Халеп'я – з містами Тріполі й Халеб (Ліван), Тріпура та Халіюппа (Індія). Було поставлено питання й про переселення племен з подібними назвами, якими та ін. вже успішно займався російський академік О. М. Трубачов [1999].
     Надалі, зваживши на заполітизований тиск опонентів Шилова, Наливайко значно змінив власну позицію: «Аратта не назва, якою людність Давньої України означувала свою територію». Потужно систематизуючи численні факти у статті «Аратта, Трипілля й Україна», дослідник проігнорував тут своє давнє зауваження, що відомості про Араттупритаманні не лише індійському, але й шумерському епосу, – отже значення назви слід з'ясовувати комплексно, враховуючи культурно-історичну мінливість і цієї, і будь-яких назв.
     С. І. Наливайка налякало негативне ставлення «Махабгарати» до Аратти як 'Не-держави' нечистивців, що їдять гов'ядину з часником і млинцями, вживають хмільні напої, не користуються пальмовим листям замість дере'яних і керамічних мисок, танцюють на похоронах, не дотримуються закону-дгарми про замкнутість каст, допускають зміну їх за здібностями дітей тощо. В цілому тут проступає етнокультура, архаїчніша й відмінна від арійської, до якої належали автори «Махабгарати». Ну то й що? Наливайкові слід було б пригадати протистояння позицій індоарійської «Рігведи» та іраноарійської «Авести»: перша шанує 'блискучих'  девів небес і зневажає 'життєві сили' потойбічних асурів, тоді як у другій все навпаки. Більш того! У авестійській традиції Аратта–Арта носить назву «володінь Арімана» [Киишин 2000, 176] – злого духа, ім'я якого первинно означає 'дружній, гостинний' (і в цьому значенні він, син благої праматері Адіті, досі шанується в Індії). До речі, у «Веді словена», започаткованої в традиції Аратти–Аріти–Арти, звичаї аріїв-арніїв вельми засуджуються, – то що, Україні відмовлятися тепер ще й від 'Жезлоносного Аріану' Дандарії?…
     Сказане про коливання позиції індолога С. І. Наливайка значно більше стосується творчості провідного українського трипіллязнавця М. Ю. Відейка [1995; ЕТЦ 2004, І, 526-536]. Побіжно займаючись проблемою Аратти, цей дослідник зосередив свої зусилля (часто-густо безчесні [Шилов 2004, 128-130]) на відторжені її від археології Кукутені–Трипілля та від історії України.  

IV.11

     У «Махабгараті» [VIII: 27, 30 та ін.] племена пенджабської Аратти називаються сіндгу-сувіри, бахліки та ін. В землях бахліків стояло місто Кундін й текларіка Апага; відомі правителі Бгішмака, Бгурішравас, Пар’яшравас.
     Араби, дотримуючись арійсько-ірансько-індійської традиції, також вважали пенджабську Аратту ‘Не(доброю) країною’ – Араштрою. Натомісь вони знали «добрі» ‘Країни’-Раштри як у Бгараті (самоназва й сучасної Індії), так і на Русі (з її Артою-Арсанією, що існувала десь між Південним Бугом та Кубанню до рубежу І-ІІ тис. н. е.). На Русі, як і в Індії, досі течуть ріки з назвами, подібними згаданій щойно Апазі (Апока в Криму; Апака й Опока – притоки Сейму й Дністра). Були також (від Тамані до Полтавщини включно) племена сіндів, сіверців та болоховців. Їх землі дотепер мають міста Кудин і Переяслав; не забуто і Бо(е)рислав.
     У середньовіччя Болоховщина охоплювала верхів’я Тетерева, Бугу, Росі; до неї можна віднести й пограничне м. Оратів. Сюди, як і на Лівобережжя Дніпра, трипільська археологічна культура розповсюдилася лише наприкінці свого існування, в серединах IV-III тис. до н. е. Тоді ж існувала й пенджабська культура Хараппа – створена, напевно, переселенцями із української Аратти-І. Це переселення (шляхом якого через одно-два тисячоліття рушили арії Наддніпрянського та більш східних степів) могло проходити через споріднену Аратту-ІІ, на шляху до якої лежало дві Синдіки – у пониззях тодішніх Дніпра та Кубані. Остання територія – сучасний Таманьський півострів – ще й за часів Русі вважалася дідівщиною сіверців (колишніх сувірів та кіммерійців, за С. І. Наливайком). Тут, здебільшого, арабські мандрівники ІХ-ХІ ст. і розміщували місто Арту й князівство Арсанію, вважаючи їх назви синонімами Русі та народу. Таким чином простежується прямий зв’язок між араттами VII-III тис. до н. е., артанами (із русенів-етрусків) ІІ-І тис. до н. е., аротерос (скіфами-оратаями) І тис. до н. е., артами (русами) І тис. н. е., селянами-орачами сучасної України.
     Отже, витоком цих споріднених топонімів і етнонімів була дніпро-дунайська Аратта 0-І. Археологічним відображенням апофеозу останньої стала культура Кукутень-Трипілля 5400-2200 рр. до н. е. Від цього пагінця відгалузились приурмійська Аратта-ІІ й пенджабська Аратта-ІІІ та їх численні віти: Бгарата індійців, Субарта хурритів, Урарту манеїв і ванів, Артана русенів-етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів  українців, Арти середньовічних іранців і русичів, вірменська Артаані тощо. Бачимо серед них і міста, і держави, і міфологізовані спогади про ідеальний Світолад чи навпаки (як побачив таке С. І. Наливайко). Загальним є те, що всі назви сконцентровано у середовищі нащадків індоєвропейської спільноти народів – найбільш потужної серед інших спільнот та цивілізацій Землі. Відбувалися не тільки міжетнічні спілкування широких верств нащадків праіндоєвропейської Аратти, але й ділилися навичками (як, наприклад, описані Геродотом мандрівні гіперборейці) служителі Євр-Азійської системи святилищ-обсерваторій – майданів українців й індійців, айдана іранців; відомих археологам «ротонд» і «хенджей».
Подальше вивчення цієї системи методами астроархеології [Чмыхов 1990; Шилов 1992] – ще один потужний резерв дуже давніх і широких традицій, ще одна перспектива історизації культури Кукутені–Трипілля в напрямку цивілізації Аратти. Бо древні календарі надають потужні можливості взаємопов'язування археологічних, етнологічних, літературних та інших джерел.

IV.12

     Всупереч бажанню окремих фахівців та колекціонерів відмежуватися від роботи по історизації (вбік дошумерської Аратти тощо) археологічної культури Кукутень–Трипілля чи навіть дискредитувати цю роботу, вона вже знайшла своє суспільне визнання. По-перше, забезпеченістю значним колом різноманітних джерел. По-друге, охопленням цими джерелами практично всіх допоміжних дисциплін історичної науки. По-третє, своїм міжнародним загальнокультурним значенням. Воно не обмежується історією (ще й мистецтвом, релігією, політикою, економікою та ін.), а виходить на широкий спектр світорозуміння. Найактуальніше тут – зміна пануючої парадигми «історичного матеріалізму», що ототожнює початок цивілізації з рабовласництвом і тому закликає спалити її «вогнем комуністичної революції». А дорабовласницька, общинна або самоврядованна, «первіснокомуністична» Аратта примушує по-новому подивитися не тільки на походження, але й на сучасний стан та перспективи цивілізації: можна і слід обійтись без «пожежі»!
     Тож не випадково наукове відкриття (у 1990-1995 рр.) держави Аратти як історичного змісту археологічної культури Кукутені–Трипілля було включено до Програми Всеслов'янського Собору, прийнятої VIII Всеслов'янським З'їздом (Прага, 2-5.06.1998) [Рыбаков, Трубачов, Шилов, Кикешев и др. 1998]. Автор цієї Програми, заручившись підтримкою науковців Ю. О. Шилова і А. Г. Кифішина, окреслив проблему Аратти у своїй концептуальній монографії «Прародины и предки» [Кикешев 2003].
     Професійні історики не дуже шанують концептуальні роботи, надаючи перевагу аналітичним та описовим. Але як описувати й аналізувати, не бачачи перед собою шляху й кінцевої мети? Над проблемою Аратти працююють на всіх трьох рівнях науки. Вже з 2001 р. вона потрапляє до підручників для студентів, учителів, школярів, – що проходять рецензування у Міністерстві науки та освіти України [Остафійчук 2006, 19-22] і навіть у недоброзичливо налаштованому Інституті археології Національної Академії наук України [Білоусько, Супруненко 2004, 76,120; порівняйте: Отрощенко 2000, 22-26]. Автор даної статті створює серію робіт, так чи інакше пов'язаних з проблемою Аратти. Серед них [Шилов 1992, 2003, 2007, 2008] є суто наукові, є й навчальні посібники, а також науково-популярні статті та книги. Одна з них («Пращури») протягом 2002-2006 років була видана, російською й українською мовами, у Києві, Вінниці, Мінську, Москві. Московське видавництво спорядило книгу анотацією: «Рекомендована для изучения студентами всех учебных заведений России, Беларуси и Украины».
     Про потребу сучасної культури освоювати спадщину Аратти (у комплексі її наукових, мистецьких, релігійних, політичних та ін. відображень) свідчать літературні та мистецькі твори про неї, музей «Аратта – Україна» у с. Трипілля. Отут доречно послатися на видану в Меланезії книгу «Atlantis Motherland». Співатори [FlyingEagle & WhisperingWind, 2003] – місцева жителька та її чоловік із північноамериканських індіанців, на легенду яких (і греків про Атлантиду, а також на геологічні дані) вони спираються. На обкладинці – стилізований герб України. Бо історію світової цивілізації подружжя розпочинає із котловини Азовського моря, залитої згодом Потопом. Основні події розгорталися, на думку співаторів, між 9600-5600 рр. до н. е.; стрілки розселень (від центру, вказаного напроти Кам'яної Могили) ведуть до Шумеру, Єгипту, Греції та ін. При цьому співавтори жодним словом не згадують ні про країни Осек і Аратту, ані про будь-які джерела чи авторів, розглянутих у нашій статті. Неймовірні збіги? надлюдська інтуїція? невідомий спосіб осягнення минувшини? – залишаю ці питання без відповідей, обмежуюсь лише констатацією факту. Науковим його вважати не можна. 
     Насьогодні найвищим, міжнародним закріпленням роботи по розв'язанню проблеми Аратти є каталог виставки «Cucuteni–Trypillia: Una Grande Civiltà dell'Antica Europa (V-III millennio a.C.)», що пройшла у Ватікані (Рим, Італія) 16.09-31.10.2008. На виставці були представлені колекції державних та приватних музеїв Румунії, Молдови, України. Серед організаторів виставки – С. О. Тарута, М. С. Платонов, L. Stratulat, R. Dumitrescu, E. Sava. Автори науково-концептуальної передмови до Каталогу – професори N. Ursulescu, V. A. Dergacev, Ю. О. Шилов.

Основна  література

Білоусько О. А., Супруненко О. Б. Давня історія Полтавщини (ХХ тисячоліття до н. е. – V століття). Підручник для 6 класу загальноосвітньої школи. – Полтава, 2004.
Відейко М. Ю. У пошуках держави Аратти // Археологія. – Київ, 1995, 2. – С.104-117.
ВідейкоМ. Ю. Украина: от Триполья до Антов. – Киев, 2008.
Даниленко В. М. Кам'яна Могила. – К., 1986.
Даниленко В. М. Космогония первобытного общества // Начала цивилизаци. – Москва,1999. – С. 3-216.
Енциклопедія Трипільської цивілізації / Гол. ред. Відейко М. Ю.– Київ,2004.– 2 т.
Кикешев Н. И. Прародины и предки. – Москва, 2003.
Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа // Образ – смысл в античной культуре. – Москва, 1990. – С. 9-63.
Кифишин А. Г. Хвалебная песня о построении храма Нингирсу // Введение в храм. Сборник статей / Под ред. Акимовой Л. И. – Москва, 1997. – С. 681-712.
Кифишин А. Г. Жертвоприношения ассирийских царей. Структура ритуала // Жертвоприношение: Ритуал в культуре и искусстве от древности до наших дней / Науч. ред. Акимовой Л. И. и Кифишина А. Г. – Москва, 2000. – С. 97-122.
Кифишин А. Г. "Страшный гнев" богов и "исход народа". К реконструкции одного ритуального мифа // Жертвоприношение … – С. 147-181.
Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки                     протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – Київ, 2001.
Мицик В. Ф. Священна країна хліборобів: Міста і селища Трипільської цивілізації у міжріччі Південного Бугу і Дніпра та околиць. – Київ, 2006.
Культура ХХІ века. Материалы IV Международного конгресса-фестиваля мировой и национальных культур / Ред. Прус В. Н. –Ялта, 2005.
Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы. – Запорожье–Москва, 1999.
Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – Київ, 2001.
Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – Київ, 2000.
Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України. – Київ, 2004.
Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. Навчальний посібник. – Київ, 2006.
Отрощенко В. В. Феномен Трипільсько-Кукутенської культурно-історичної спільності. Етнічні аспекти проблеми // Етнічна історія давньої України. Колективна монографія / Керівник Толочко П. П. – Київ, 2000.
Петренко В. Г. Архитектурные особенности некоторых курганов Усатово // Материалы по археологии Северного Причерноморья. – Киев, 1983. – С. 22-32.
Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – Москва,1981.
Рыбаков Б. А., Трубачов О. Н., Шилов Ю. А., Кикешев Н. И. и др. Всеславянский Собор. – Москва, 1998.
Сегеда С. П. Антропологічний склад населення трипільської культури // Енциклопедія Трипільської цивілізації. – Київ, 2004. – Т. І, с. 474-477.
Славянские Веды / Ком. Асов А. И. – Москва, 2003.
Трубачев О. М. Indoarica в Северном Причерноморье. – Москва, 1999.
Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – Киев, 1990.
Шилов Ю. А. Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тысячелетий до н. э. // На рубежах познания Вселенной. Историко-астрономические исследования, XXIII. – Мосва, 1992. – С. 272-303.
Шилов Ю. О. Праслов'янська Аратта. – Київ, 2003.
Шилов Ю. О. Держава Аратта чи «трипільська археологічна культура»? // Етнокультура у контексті світової історії. Матеріали VI міжнародного наукового семінару "Черезовські читання". – Чернівці, 2004. – С. 121-134.
Шилов Ю. О. Начало начал. Історичний роман // Брама Безсмертя. – Київ, 2006.   
Шилов Ю. О. Древня історія України у контексті світової цивілізації. Навчальний посібник. – Київ, 2007.
Шилов Ю. А. Курганные древности окрестностей Комсомольска. – Киев--Комсомольск, 2007.
Шилов Ю. А. Основы славянской цивилизации. – Москва, 2008.
Сucuteni–Тrypillia: A Great Civilization of Old Europe. – Rome,2008.
Flying Eagle & Whispering Wind. Atlantis Motherland. – Pukalani–Maui, 2003.
Kramer S. N. Enmerkar and the Lord of Aratta. A Sumerian Epic Tale of Iraq and Iran. – Philadelphia, 1952.
Lebeau M. La céramique du chantier B de Mari. – Paris, 1993.
Mellaart J. J. Catal-Hüyük. The Neolithic Town in Anatolia. – London,1967.
Merlini M. & Lazarovici G. Settling Discovery circumstances, dating and utilization of the Tărtăria Tablets // Acta Terrae Septemcastrensis, VII.– Sibiu, 2008. – P. 111-195.
Rohl D. Legend the genesis of Civilization. – London,1998.
Ursulescu N. & Tencariu F. A. Religie şi magie la est de Carpaţi acum 7000 de ani : tezaurul cu obiecte de cult de la Isaiia. –Iaşi,2006.
Waddell L. A. A Sumer-Ayran dictionary. – London,1927.
Woolley C. L. Ur of the Chaldees. A record of seven years of excavtion. – London,1950.