Аратта

Прабатьківщина Аратти

ІІ.4

          Шумеролог, лінгвіст та міфологознавець А. Г. Кифішин вийшов на первинну Аратту побічно (див.: І.2), при з'ясуванні витоків грецької міфології та їх відповідностей у найдавніших міфологіях Єгипту й Шумеру. Надалі дослідник ще кілька разів торкався проблеми, відкривши її найглибшу верству серед праписемності верхнього палеоліту. Ключем до прочитання А. Г. Кифішиним [1990, 31-34] праписемності стало відкриття у 1961-1965 рр. румунським археологом Н. Влассою і німецьким шумерологом А. Фалькенштейном протошумерських написів на трьох глиняних табличках серед останків жертвоприношення 5370-5140 (ВС) рр. до н. е. на поселенні Тертерія [Merlini & Lazarovici 2008]. Надалі дослідник удосконалив свої дешифровки, залучивши до роботи найдавніший у світі архів Кам'яної Могили –наявність зображень у якій від мамонтів і далі, а також якоїсь писемності була вже доведена публікаціями В. М. Даниленка [1986] та Б. Д. Михайлова [1999].
          Говорячи про давнину шумерського ритуалу заснування храмів, А. Г. Кифішин зазначує (див. І.2), що  «витоки його ідуть у пізнй палеоліт». Дійсно, найдавніша з відомих насьогодні згадок Аратти походить із житла ХХІ-ХVІ тис. до н. е біля с. Межиріч Канівського р-ну Черкаської обл. Тут археологи знайшли череп мамонта, розмальований червоною фарбою. Цікаво співставити враження палеонтолога І. Г. Підоплічка, першого дослідника знахідки, – з прочитанням цього ж зображення шумерологом А. Г. Кифішиним. Отже (Підоплічко): «Малюнок розміром 30х30 см уявляє собою набір суцільних ламаних ліній (ширина – 8-10 мм), що виходять з одного місця і розташовуються кущеподібно. (…) У відношені семантики малюнка висказано різні думки, однак найбільш вірогідним припущенням є те, яке визначає цей малюнок як зображення вогню. Малюнок розшифровується як напівреалістичне зображення язиків полум'я та іскор». А тепер слово фахівцю-мовознавцю (Кифішину): «Надпис на цій речі читається мною як LAM x KUR(?)-ru ‘Аратта’. Він перегукується з аналогійними написами Кам‘яної Могили: панно № 37/4  таблички № 62 із Гроту Кози» [Кифишин 2001, 536-537]. Найцікавіше у цьому зіставленні те, що буквальний переклад наведеної шумерологом ідеограми LAM x KUR(?)-ru: ‘Полум‘я змінене‘. Тобто обидва дослідника різними шляхами приходять до подібних висновків (див. наприкінці IV.12) – які тим самим взаємоперевіряються.
          На одному боці згаданої таблички № 62 із Кам‘яної Могили досить реалістично зображено полювання лучника на кіз. Цю сцену Б. Д. Михайлов [1999, 85-90] відніс до епохи мезоліту, хоча «Грот Кози» загалом – до верхнього палеоліту. Це відповідає датуванню А. Г. Кифішиним [2001, 547-549,658-662] табличок із даного грота ХІІ-VII тис. до н. е. Панно № 37/4 дослідник відносить до рубежу VII-VI тис. до н. е. Останніми із цих тисячоліть Кифішин [2001, 48-49] датує протошумерський напис sanga LAM x kur-ru (= Aratta) udu díb2 a-kud 'Першосвященник (із) Аратти вівцю схопил (згідно) Суду Вод', зроблений на глиняній печатці культури Кріш (Угорщина). Згадки Аратти на панно №№ 5, 17, 27 Кам‘яної Могили датуються VI-IІІ тис. до н. е.
          Таким чином окреслюється коло писемних джерел про найдавнішу Аратту. Із середини верхнього палеоліту вона була визначена мисливцями і збирачами як обжита ними країна-територія, а в плині «Великої неолітичної революції» перетворилася скотарями й хліборобами на цивілізацію-державу. Саме ця дніпро-дунайська, найпівнічніша з Аратт може в повній мірі претендувати на співставлення з напівміфічною країною Осек (див.: І.2, І.3).

ІІ.5

          Початок зазначеного перетворення визначається нині двома подіями. По-перше, безпосереднім контактом мандрівних жерців малоазійського Чатал-Гуюка й задніпровської Кам‘яної Могили. Цей факт відкрито шляхом зіставлень В. М. Даниленком [1999, 82 та ін.] кам'яних посудин і зображень обох пам'яток, а А. Г. Кифішиним [2001, 660-665] – протошумерських написів панно № 37/4 та ін. і храму VII.23. Дата останнього, визначена спочатку [Mellaart 1967] 6200±97 р. до н. е., поглиблюється тепер років на 800 (ВС). По-друге, виникнення цивілізації Аратти, як і Шумеру, пов'язується тепер з Потопом. Сучасні геологи й історики датують його (чи кілька) у межах 6700 [ЕТЦ 2004, І: 510] – 3100 р. до н. е. [Rohl 1998, 477-478]. За Д. Ролом, відразу ж після Потопу була започаткована І правляча династія міста-держави Кєша (див.: І.2), а початок І династії Урука відбувся близько 3000 р. до н. е. (або 3900, за М. Ю. Відейком). Це місто-державу, за «Списком царів» Шумеру та Вавилона, невдовзі після Потопу побудував знайомий вже нам Енмеркар (між 2900-2800 рр. до н. е. або років на 900 раніше).
          Розглянемо тепер, у хронологічній послідовності, згадані вище тексти Кам‘яної Могили ХІІ-VII-VI-IV-ІІІ тис. до н. е.
          № 62. Зображення та знаки між ними розшифровано А. Г. Кифішиним [2001, 547-549,609,641] як подвиг героя задля Кісіма 'Мурашки', якому шкодить правитель Месілім. На другому боці кам'яної таблички написано: «Гатумдуг, Ензу (із) Кєша (і) 10 жінок Абзу засудили (біля) Древа правителя (= Месилима?». Дослідник звертає увагу на те, що тут «замість aratta стоїть kèšз (аналогічно панно № 17). Аratta і kèšз, відповідно до Циліндра А Гудеа (див. І.2), 'між собою радяться'. Так вони представлені на полозі-ковдрі новозбудованого храму» Нінгірсу в Лагаші. Монографічні дослідження Кифішина й Мосенкіса містять основні дані для розуміння наведених тут і нижче імен та понять.
          № 5. «Уту предків перших (людей) судив – (це)першолюди Півночі. (…) (У) Абзу змія мотику (зв'язувала). Мрець МЕ зв'язував, МЕ правителів за Судом Води зв'язував. (…)  (На пагорбі) Дуку утуги Аратти (біля) Древа Правителів Сіна МЕ людей спареними МЕ судили». Уту – бог Сонця, а Сін (спадкоємець Ензу) – Місяця. МЕ – закон, що пов'язує Всесвіт та людство. Утуги – це демони-судді.
          № 27. «(…) (За наказом) утугів Аратти Ламар (у) 80 (році якогось літочислення) правителів судить. Думузі (для) Суда Води 40 віслюків призначив (і) 40 колісниць найперших. Жереб колісниць найперших – (згідно) знанню Морської Безодні – мертвих перевозити. Колісниці-птиці (були ще у) Гільгамеша (і) Абукуна – правителя, що має Древо Бика». Ламар – владика, що відповідає сину-землеробу бога Енліля, який спричинив Потоп (див.: І.1, І.2). На останній вказують Суд Води й Морська Безодня. Про допотопного Думузі було сказано вище (див.: І.1), при розгляді поеми «Енмеркар і владика Аратти». Гільгамеш (шумерський 'Пращур-герой' або ж подібний до грецького Геракла 'Герой вогню'), за різними потрактуваннями «Списку царів», жив між 2615-2348 рр. до н. е. і був сином якогось Думузі та правнуком Енмеркара.
          № 17. «(…) Аімдугуд-владика, який Судом Води правителів судить, (владичиць) Кісаль (і) Сальтуш повернув. Ензу, владика Кєша, знає (про це). (Богині) Нідаба велика (і) Ніндара, (а також бог) Іл, який Розум має, повідомлені (про це) 45 (років назад) – (згідно) з Табличкою Каскісіма». Кєш тут рівнозначний Аратті (див.: І.2), а Кас-кісім – це 'Мандрівна мурашка' (див. № 62). Посилання на цього найпершого, мабуть, літописця Кам‘яної Могили є на табликах із «Грота Чаклуна» (№ 52), який датується А. Г. Кифішиним [2001, 440,658] ХІІ-Х тис. до н. е. А величезна кількість протошумерських написів і археоастрономічних дат на панно № 25 дозволяє [Кифишин 2001, 230-278, 597-599, 664] співставити його «умовні дати правління царів-богів» з копіями із храму VII.23 Чатал-Гуюка, з табличками РІ-32 і РІ-128 із найдавнішого шумерського архіву Шу-Нун (біля сучасного Джемдет-Наср), потім із грецькими династіями мірмексів-'мурашок' і алоїдів, лапіфів і кентаврів, а за ними – із міфічними династіями Єгипту. При цьому династія Кас-кісіма умовно припала на 6003-5821, Сухура (допотопного 'Коропа' шумерської міфології) – на 5821-5729, а Енліль-паіля ('Владики-вітру, винного' у Потопі?) – на 4790-4465 рр. до н. е.
          Як бачимо, згадки про Аратту в Кам‘яній Могилі пов'язані не тільки з доцивілізаційними подіями ХІІ-Х тис. до н. е. кінця палеоліту – але й із Чатал-Гуюком VII тис. до н. е. та з Кєшем тощо післяпотопної цивілізації Шумеру ІV-ІІІ тис. до н. е. Нечисленність згадок і зміст написів свідчать про те, що архів Кам'яної Могили знаходився поза Араттою. Кифішин вважає, що початок літописів №№ 17 i 25/В відображує  остаточне витиснення буго-дністровської культури трипільською [Кикешев 2003, 66-102]. Версію можна прийняти, зваживши на генетичну спорідненість цих культур і апофеоз Аратти у другій із них. Слід врахувати і додаткові обставини: хранителі архіву за часів «трипільської Аратти» належали до сурсько-дніпровської культури (спорідненої і з почасти давнішою буго-дністровською, і з наступною середньостогівською 5300-4250 рр. до н. е. та ямною культурами), а найближчі поховання й унікальне для цих країв поселення трипільської культури 3600-3200 рр. до н. е. знайдені археологами за 40-120 км, біля сіл Вовчанське і Чонгар…
          Отже, виникнення цивілізації-держави Аратти дійсно передувало Шумеру й відбулося на північ від нього, – набагато північніше (у Дніпро-Дунайському регіоні) від закавказького озера Урмія (за Д. Ролом).

ІІ.6

          Розглянуті вище джерела безсумнівно вказують на кілька Аратт. Вони множилися (як це бувало й з іншими назвами) разом із поступовим зростанням і частковими міграціями корінного населення. Але годі шукати масовості міграцій, вервечок поселень та вистелених речами доріг. Щасливі випадки – подібні  дивовижним збіжностям окремих керамічних виробів культури Кукутені–Трипілля з виробами Убейда, Хараппи, Ян-Шао – трапляються дуже нечасто.
          Дослідження і генетики, і антропології носіїв Кукутені–Трипілля показують значне переважання нащадків місцевих мисливців за мамонтами, ішкурами-ящерами (за Кифішиним та Рибаковим). Тих нащадків складала жіноча частина населення – і саме у її, напевно, середовищі зберігалася традиція статуеток, орнаментів, фольклору. Ця корінна частина «масивних протоєвропеоїдних типів» [Сегеда 2004] стала основою й найперших аріїв, союзу носіїв середньостогівської та дніпро-донецької археологічних культур. А чоловіча частина носіїв культури Кукутені–Трипілля належала до «грацильних західних середземноморців». Коли виникала потреба позбутися надлишка населення, то відселяли групи чоловіків. Для здійснення цього склався певний міфоритуал, витоки якого А. Г. Кифішин [2000, с. 147-181] виявив у 9 канонічних текстах Кам'яної Могили часів Потопу.
          Вже така – статева, господарча, ритуальна та ін. – нетотожність мігрантів і автохтонів єдиної етнокультурної спільноти (Аратти та її археологічного відображення у культурі Кукутень–Трипілля) не могла продукувати тотожності кераміки, орнаментів тощо зазначеної й, скажімо, культур Самарра, Убейд. Достатньо й кільконадцяти вельми промовистих фактів (зображень пальм і кобр у північному Трипіллі, його аналогів храмам і жетонам Шумеру, ін.), щоб прийняти гіпотезу А. Г. Кифішина [2001, 559-562] та його західноєвропейських попередників:
          «Прихід протошумерів у Південну Месопотамію в IV тис. до н. е. співпадає  з часом існування урукської культури, яка змінила убейдську V-IV тис. до н. е. Археологам добре відома північна урукська культура (…) Можливо, вона розповсюджувалася саме з півночі на південь, за тісної взаємодії з носіями пулурської гілки куро-аракської культури. На підставі так званих «глосс Аімдугуда» панно № 25/В Кам'яної Могили, в якому я бачу літопис, складений близько середини IV тис. до н. е., можна припустити, що протошумерів вивів із Приазов'я правитель Акілім після суда і розправи над місцевим правителем  Абукуном.  (…) Так приблизно могло проходити розселення протошумерських племен на південних околицях Убейда й Урука в Месопотамії. Спочатку було створено центр у Сузах А–В, згодом, після повстання протоеламітів Суз С, протошумери звідтіля пішли і остаточно закріпилися в Уруці IV.
          Наскільки реальна така картина? Зараз важко сказати. Проте для її з'ясування необхідно буде залучити не тільки позитивні факти археологічних досліджень, але й міфоритуальну традицію», – що я в цій статті і роблю. Тим паче, що відкриті А. Г. Кифішиним у Приазов'ї згадки про Еріду та Акіліма невипадково, напевно, співзвучні з початком «Списку шумерських царів»: «Коли царська влада була надіслана з небес, царська влада перебувала в Еріду. Царем Еріду став Алулім» [Rohl 1998, 177,310]. До того ж лінгвісти, а за ними й археологи беззаперечно визнають виникнення держави Мітанні напочатку ІІ тис. до н. е. внаслідок союзу аріїв з причетними до Аратти хурритами. А виток цього союзу, до якого були причетні й носії культури Трипілля, простежується в Степовій Наддніпрянщині щонайменше від 3200 р. до н. е. (див.: І.3)…
          Аратта-0 склалася як країна, обжита мисливцями верхнього палеоліту та мезоліту Нижньої Наддніпрянщини ХХІ-VII тис. до н. е. (поселення Межиріч; «Грот Кози» Кам'яної Могили, табличка № 62).
          Аратта-І виросла у VII-V тис. до н. е. із попередньої внаслідок розгортання «Великої неолітичної революції», що стала передумовою виникнення держаності-'цивілізації'. Процес зосередився у західній частині Циркум-Понтійської зони 'Навколо Чорного моря'. Найдавнішим показником початку держави Аратти є «писемна угода» 7000-6200 рр. до н. е., складена між жерцями Кам'яної Могили (гроти «Чаклуна» і «Бика», пано №№ 25, 37/4 та ін.) і Чатал-Гуюка (храм VII.23). То, напевно, був реальний час напівміфічної  країни Осек, за текстами пірамід Єгипту (див.: І.2, І.3, І.4). Наслідком зазначеної угоди можна вважати появу назви Аратта в архіві Кам'яної Могили (пано №№ 5, 27 та ін.) й у археологічній культурі Кріш (Трансільванія), а також просування до Дніпра перших землеробсько-скотарських культур – буго-дністровської і сурсько-дніпровської (6400-5300 рр. до н. е.), а слідом за ними – Пракукутені, Кукутені, Трипілля (5400-2200 рр. до н. е.). Зростання в останніх трьох протоміст, а десь із 4600 р. до н. е. і безперечних міст площею до 150-450 га [ЕТЦ 2004, ІІ, 436; С–Т 2008, 43-47], – ще одна безперечна ознака цивілізації. Отже, вона почалася в Аратті-І з 7000-6200 рр. до н. е. А шумерський Еріду виник не раніше 5000-4800 рр. до н. е. (див.: І.3).
          Аратта-ІІ є досить раннім (VI-IV тис. до н. е.), дошумерським відгалуженням попередньої. У наукових дослідженнх і француза M. Lebeau [1993], і росіянина А. Г. Кифішина [2001, 55-56, 558-562] протошумери виходять із північнопричорноморських земель майбутньої України (також Молдови й Румунії) і розпосюджуються у напрямку малоазійської Анатолії, Месопотамії та Загросу. При цьому дослідники вказують трипільську, куро-аракську та ін. археологічні культури (див. І.3). Із останньою, як показано вище, Д. Рол пов'язав вірменську Аратту (-ІІ, за моїм визначенням) – ледве аргументувавши припущення про її місцеве походження.
          Гіпотеза Brentjes–Lebeau–Кифішина суттєво корегує теорію Д. Рола. Разом із тим окреслюється теорія Ю. О. Шилова про відображення археологічною культурою Кукутень–Трипілля апофеозу найдавнішої, протошумерської, цивілізацї-'держави' Аратта(-І).