"Віталій ПОНОМАРЬОВ"

«ГЕНЕЗА»
Філософія ּ Історія ּ Політологія
№  511 КВ  22.03.1994
Київ : «Генеза», 1995, № 1 (3). – Стор. 182

Віталій ПОНОМАРЬОВ
кандидат філософських наук, редактор відділу історії
СЛАВЛЕННЯ  АГНІ

«… відгомін рядків із «Рігведи»…»
Г е р м а н   Г е с с е

 

На кінець цього тисячоліття Юрій Шилов став, напевно, одним з найпомітніших дослідників історії стародавнього суспільства на терені України. Свою теорію походження аріїв (тема, для багатьох й досі «табуйована») він виклав у довгоочікуваній книзі «Прародина арьев», що вийшла на початку року у київському видавництві «СИНТО». Цю вагому – як за виглядом, так і за викладом, – книгу ще оцінюватимуть фахівці – археологи та історики. Зараз мова про загальнокультурний контекст, до якого потрапила нова концепція.
     Незважаючи на власні реверанси у бік матеріалістичного розуміння історії, Юрій Шилов все ж вважає рушійною силою історичного процессу «напруженніший діалог інтелекту зі світобудовою». Можливість формулювання нової концепції була спричинена поєднанням авторського досвіду багатолітніх досліджень курганів Півдня України з його власним знанням йоги та «Рігведи» (останнє, вочевидь, розпочалося з аматорського захоплення, притаманного цій генерації загалом). Водночас історикові пощастило узагальнити висновки більшості наукових праць з цього питання.
     Теорія генези аріїв є обгрунтуванням тих положень, що «носилися  в повітрі» історичної науки останнє десятиріччя, і суть яких найкраще висловив Леонід Череватенко: «Рядки «Вед» складалися на берегах тоді ще живлющого, нині отруйного Дніпра». Незвичний метод тлумачення семантики курганів від Дунаю до Дону з «Рігведою» у руках дозволив Юрію Шилову остаточно затвердити в якості прабатьківщини аріїв саме Пониззя Дніпра, а час формування цієї спільноти відсунути до IV тисячоліття перед Різдвом Христовим. Генеза індоєвропейців мала виразно «маятникоподібний» характер – в ній протягом трьох тисячоліть змінювали один одного впливи Трипілля (Аратти) та Аріяну (Оріяни), Середнього та Нижнього Подніпров’я. Засобом консолідації степових скотарів у єдину арійську спільноту виступила ведична релігія, й археологові вдалося простежити відображення різних етапів її розвитку в курганах України. Заслуговує на увагу також доведення дослідником того факту, що провідником об’єднання напівкочових племен Північного Причорномор’я бул клан жерців-брахманів, – інтелігенція, в сучасному розумінні.
     Концепція Юрія Шилова унаочнює картину велетенської етнічної та, головне, культурної багатотисячолітньої пульсації на обширах між Атлантичним та Індійським океанами, від Північного до Середземного морів, – пульсації, джерело   якої лежить на дніпровських берегах. З такої точки зору Дніпро виглядає і коренем, і стовбуром індоєвропейства, від якого тисячоліттями відгалужувалися етнічні прабатьки мало не чверті усіх сучасних націй.
     Хвилі аріїв, що розходилися звідси на південь, схід та захід, з часом поверталися знову до берегів рік з назвами на «Д-н», приносячи сюди з захоплених ними земель відгомін інших культур. Це становило потужний стимул розвитку ведичої релігії, яка, звичайно, між такими хвилями не залишалася незмінною. Тому сторінки книги, присвяченні дослідженню видозміни окремих арійських культів у різноманітному середовищі, здаються найцікавішими. І можна погодитися зі вченим, який головним здобутком своєї праці вважає з’ясування обставин роз’єднання індоєвропейської спільності на протогрецьку та індоарійську гілки, причиною чого стало їхнє протилежне ставлення до законів безсмертя.
     Середньодніпровська Аратта, Нижньодніпровська Аріяна, Кіммерія, Таврія, Скіфія, держава антів, Київська Русь, Запоріжжя виглядають як вияви однієї традиції, як оприявнення культурної безперервності (саме ця тяглість є амрітою будь-якої культури). Книга засвідчує обмеженість інтерпретації вітчизняної культури як терена взаємодії західної та східної традицій. Видима її синтетичність насправді ж є проявом первинності протоарійського підгрунтя щодо західної й значної частини східної культури. Тому хритиянство – одна з наших засад, – становить тільки поверхневий шар (завтовшки «лише» в півтори тсячоліття) пам’яті цієї землі. Саме тут слід шукати пояснення надзвичайної пістрявості та багатошаровості, за висловом Вадима Скуратівського, культури України, її подекуди дивної архаїчності. І концепція Юрія Шилова надає для цього значні можливості, бо методологічно вона незрівнянно багатша за «колискові» доктрини. Прикладом тут може бути авторове дослідження закоріненності образу Козака Мамая (попри всі тюркські впливи) в архетипі арійського Спасителя – вершника Гандхарви, – що робить його споріодненим з постаттю принца Сіддхартхи з роду шак’їв, засновника буддизму.
     На жаль, дослідникові не вдалося дотриматися академічного стилю (часом занадто важкого) до кінця книги, й на останніх трьох сторінках він вирішив [закликати громадкість примусити В. Довгича повернути як не український набір, то хоча б загарбані ним сторінки машинопису останньої глави «Прабатьківщини». Чекаю помочі від громадкості й досі, а бруд – як бачите – не забарився (див. далі “обговорення” монографії в ІА НАНУ). – Ю. Ш.] з‘ясувати міжособисті взаємини та пригадати нанесені йому образи. Археолога тут залишило притаманне йому відчуття вічності. А книга «Прародина арьев», звичайно, ще буде видана і українською, й англійською,  і німецькою мовами, – вона того варта [Ваші б слова, пане Пономарьов, та у вуха української діаспори Німеччини, Англії, США… а найкраще б – урядовцям України. – Ю. Ш.].
      …І знов, як шість тисячоліть тому, майже така ж сама людина промовляє над Дніпром ведичний рядок: «Агні я славлю…».